Узагальнення застосування Господарським судом Чернігівської області при розгляді справ практики Європейського суду з прав людини

На виконання плану роботи господарського суду Чернігівської області на 2016 рік здійснено узагальнення застосування при розгляді справ практики Європейського суду з прав людини за період з 01.01.2015 по 30.09.2016 рік.

Основним завданням проведення зазначеного узагальнення є  вивчення підстав застосування практики Європейського суду з прав людини при розгляді спорів Господарським судом Чернігівської області, а також аналіз статистичної звітності та дослідження судової практики із приведенням конкретних прикладів справ з вказаної категорії спорів.

Конвенція про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р., ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року №475,97-ВР, займає особливе місце серед міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Саме цей міжнародний договір зумовив необхідність реформування національного законодавства з метою приведення останнього у відповідність із міжнародними стандартами захисту прав людини.

Чинні міжнародні договори, які регулюють цивільні відносини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. За загальними правилами,  якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України (ч.2 ст.10 ЦК України).

 Таким чином, норми Конвенції повинні застосовуватися національними судами, так само, як внутрішнє законодавство, і як норми прямої дії.

Зміст Конвенції відображає два основних аспекти її дії – матеріально-правовий та процесуальний. У частині її норм містяться положення про право та основні свободи, здійснення яких гарантуються Високими Договірними Сторонами за цим міжнародним договором. Такими, зокрема, є норми статей 2-15. Закріплені в них права є тими стандартами, які мають дотримуватися держави, що взяли на себе зобов’язання за Конвенцією.

Засада рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в частині першій статті 55 Конституції України.

 Право на справедливий суд, гарантовано статтями 1, 6, 13 Конвенції про захист прав людини. Принцип рівності сторін у процесі – у розумінні «справедливого балансу» між сторонами – вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони. (Рішення у справах «Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands» від 27 жовтня 1993 р., заява № 14448/88, п. 33, та «Ankerl v. Switzerland» від 23 жовтня 1996 р., заява № 17748/91 п. 38.)

Дане узагальнення проведено з метою перевірки стану дотримання національного законодавства та європейських стандартів прав людини і основоположних свобод в аспектах: конституційних положень щодо пріоритетності захисту прав людини; виявлення помилок у застосуванні судом господарського процесуального закону, пов'язаних із порушенням прав людини; запобігання порушенням прав людини у подальшому, а також необхідності визначення пов'язаних із цією тематикою питань, які потребують роз'яснень або законодавчого вирішення.

Зокрема,  протягом періоду, що аналізується в Господарському суді Чернігівської області практика Європейського суду з прав людини  застосовувалася у наступних категоріях справ:

- справи зі спорів, що виникають із земельних відносин;

- справи зі спорів   щодо укладення, зміни, розірвання, виконання договорів (правочинів) та визнання їх недійсними;

-справи зі спорів про захист права власності (зокрема  про визнання недійсними актів дер¬жавного органу чи органу місцевого самоврядування, які порушують право власності) ;

  - справи пов’язані з розглядом з корпоративних відносин.

 Проблема рішень Європейського суду, як джерела права, в Україні є дуже нагальною і гострою, адже Україна приєдналась до Європейської конвенції про права людини 1950-го року і Протоколів до неї в 2006 році, про що прийнятий відповідний Закон України від 23.02.2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який стосується застосування практики Європейського суду. Згідно з законом і міжнародними зобов’язаннями України, всі рішення Європейського суду з прав людини, що вступили в силу, мають значення джерела права і мають бути застосовані національними судами під час прийняття рішення.

Вивчення справ зі спорів щодо виконання договорів (правочинів) показує, що більшість спорів даної категорії були пов’язані з невиконанням установами та організаціями, які фінансуються за рахунок державного та місцевих бюджетів, взятих на себе зобов’язань.

Чинне законодавство не містить положень, які звільняють бюджетні установи та організації від виконання обов’язку за договором в частині оплати за товар або виконані роботи чи надані послуги, а також й від відповідальності у вигляді сплати індексу інфляції за весь час прострочення, 3% річних від простроченої суми, а також пені та інших штрафних санкцій за порушення виконання зобов’язань.

У спорах, пов’язаних із земельними відносинами, дієвою є практика Європейського суду з прав людини в ситуації, коли з позовом про скасування або визнання недійсними розпоряджень органів державної влади або органів місцевого самоврядування, наказів, торгів та договорів, за якими особі була надана земельна ділянка, звертається держава з підстав, нібито, порушення законодавства її ж органами при наданні прав на земельні ділянки. Зокрема, в рiшеннi «Stretch проти Об’єднаного Королiвства Великобританiї i Пiвнiчної Ірландiї» вiд 24 червня 2003 року Європейський суд з прав людини зробив  висновок, що є неприпустимим визнання недійсним договору, згідно з яким покупець отримав майно від держави,  та подальше позбавлення покупця цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон.

Тобто, позицiя Європейського суду з прав людини полягає в тому, що особа -суб’єкт приватного права, не може вiдповiдати за помилки державних органiв при укладеннi останнiми вiдповiдних договорiв, а державнi органи не можуть вимагати повернення в попереднiй стан, посилаючись на те, що вони при укладаннi цих договорiв припустилися помилки.